Ех, ну не бачити нам “Оскара”... Та що там, не бачити нам і номінації на “Оскар”! “Аврора” – одна з 63 претендентів, і хоч на тому спасибі. Питаєте, чому я так різко? Будьте певні, це не раптове необдумане твердження. Просто одразу після виходу з кінотеатру міцно засіла в голові думка: “Поганий фільм”. І все – тут і видумувати нічого не треба! Але ж усе так починалось...

Маленька історія маленької дівчинки, яка стала жертвою великої катастрофи – вибуху на Чорнобильській АЕС. Отримавши величезну дозу радіаційного опромінення, маленька Аврора спочатку потрапляє в лікарню до Києва, а потім її перевозять до США (не хочеться прискіпуватися до висвітлених сюжетних ліній, проте... Та й не хочу бути грубою, але щось слабо віриться в те, що такі діти, як Аврора, на той час взагалі були комусь потрібні і хтось витрачав свій “безцінний час” на піклування про них...). Грошей на лікування немає, а шансів на одужання – лиш трохи більше, ніж грошей... Але, як кажуть: “Не було б щастя, та нещастя помогло”. У лікарні Аврора знайомиться зі своїм кумиром – балетним майстром Миколою (а тепер – Ніком) Астаховим. “. “Опромінений славою” Астахов, із черговим переломом, отриманим під час чергової п’яної гулянки, не одразу помічає Аврору. Але з таким настирливим та рішучим характером маленької “російської дівчинки”, це лише питання часу. Часу, якого в Аврори залишилося так мало... І зрештою, ще невідомо, кому більше потрібна увага та допомога: маленькій хворій дівчинці чи багатому та знаменитому, але такому одинокому танцівникові...

Отак от. Цікава історія, зворушлива така, болюча. Хоча слова знову зриваються: поганий фільм. Навіть шкода говорити так критично про стрічку, яка, мабуть, перша за ці роки торкається такої страшної теми як Чорнобильська катастрофа. Але аж надто повільно їхали пожежні машини до АЕС, і аж надто швидко ми почали мріяти про престижну нагороду... Можливо, це так вплинула жахлива дикція Харатьяна, який намагався запевнити глядачів, що він насправді вміє говорити англійською? Або якась хтива посмішка Еріка Робертса, який насправді-то вміє говорити англійською, але от грати другорядну роль – це ще питання... А, може, пафосні діалоги та якась аж надто ідеалізована постать малої дівчинки? Невідомо. Похвалити фільм можна хіба що за великі оченята Зюркалової та “невсопливлену” кінцівку (за вдале рішення із завершенням історії творцям фільму насправді велика подяка!). Мабуть, згадували Штірліца, який був упевнений, що запам’ятовуються лише останні слова. Але, як кажуть, у кожному правилі є винятки...

Поганий фільм. От і все, що запам’яталося мені після перегляду нової стрічки Оксани Байрак. І навряд чи щось більше запам’ятається “поважним дядечкам” із Американської Кіноакадемії. Що ж, покаже час. Contra spem spero, пані Байрак?..

Jane