Якщо ви думаєте, що Токіо – це тільки місто роботів, неонової реклами, пісень під караоке і популярних ігрових автоматів з танцями, то повірте, ви помиляєтесь. Це ще ж місто підпільних денс-клубів, лояльних поліцейських та заборонених перегонів (мова не про самогон, не хвилюйтесь). Це місто, де панує дрифт – техніка авто водіння, за якого, якщо говорити просто, водій на великій швидкості вписується у круті віражі … на заносі. Техніка дуже складна та незвична, але для Шона Босуелла (Лукас Блек) – фаната крутих тачок та перегонів – це лише нова мета і новий етап у самовдосконаленні. Після загрози потрапити до в’язниці (знов ж таки через несамовиту пристрасть до автомобілів), він змушений переїхати на батьківщину дрифту, до Японії, де живе батько Шона. Якщо хтось сподівається, що тепер, на новому місці, хлопець забуде свої забаганки та поживе спокійним життям, кожен день відвідуючи школу у милому костюмчику та вечорами співаючи під те саме караоке, то раджу вам: не задурюйте цим голову. Адже й тут Шон не може не потрапити у чергову колотнечу, бо життя без машин та гонок для нього – це не життя зовсім…

І після усього цього його “екранна” матір може говорити: “Пожалійте, йому ще нема й вісімнадцяти!”?.. Але добре, забудемо. Насправді, фільм просто пістрявить усілякими безглуздостями та передбачуваністю. Але чого ж ми очікували від стрічки, де 150 млн. доларів бюджету пішли на “винищення” крутих спортивних тачок? Але проблема у тому, що й самі автомобілі якісь не ефектні чи то не вражаючі. На фоні різнокольорових, якихось дитячих (не за потужністю, визнаю) Нісанів та Мазд Форд Мустанг 1969 року, який розбили вже у перших епізодах стрічки (таке не пробачається!) виглядає просто лялечкою! Чи, принаймні, пристойною машиною… Не захопили й головні виконавці. Якось одразу впадає у вічі, що творці стрічки намагалися непомітно “заклепати” відсутність у “стартовому составі” Пола Уокера, і тому Шона зіграв аж занадто схожий на нього Лукас Блек (“Холодна гора”, “Морпіхи”). Його хитрі погляди з-під лоба, постійне невдоволення на обличчі та гайковий ключ у руці викликали лише здавлений сміх. “Йому ще нема й вісімнадцяти!”?! Знову безглуздість. Наталі Келлі, дебютантка великого екрану, що зіграла подружку Шона Нілу, теж непереконлива: одні тільки милі усмішки, гіркі сльози та 2-3 змістовні репліки про тяжке дитинство. Бау Вау, попри його “некіношність” (як відомо, це популярний американський реппер, хоча й з’являвся вже декілька разів у кіно), виглядав на екрані куди цікавіше. Ще деталь: як стверджують творці стрічки, для фільму було спеціально створено лінію одягу під назвою “Токійський шрифт”, у яку вдягнули всіх акторів. Що ж, замусолена сіра футболка на головному герої (ще медальйончика з армії не вистачає) - прекрасний “експонат”, чи не так?

Тож увесь фільм – якась цілковита банальність. Якщо кіношники робили ставку на ефектні перегони, то запевняю, від скреготу гальм та нестерпного звуку “горіння” шин вже хвилині на 15-ій стає нудно. Якщо всі хотіли показати круті автомобілі – то розмальовані “іграшки” “Потрійного форсажу” щось не викликають захоплення. У двох перших частинах стрічки ще були якісь “смачні” моменти, якась новизна, а от після третьої частини в роті залишається підгорілий присмак..

Jane